Історична довідка

   Міжнародний день визволення в'язнів нацистських концтаборів відзначається на згадку про героїчне повстання в'язнів Бухенвальду - одного з найбільших концентраційних таборів Третього рейху, який був розташований біля м. Веймара у Тюрінгії (Німеччина).
             Будівництво цього концентраційного табору розпочалося у 1937 році (перший концтабір Дахау був заснований у 1933 р., після приходу Гітлера до влади). Спочатку в’язнями Бухенвальду стали німецькі антифашисти (борці з нацистським тоталітарним режимом). Протягом 1937-1939 рр. вони сформували підпільні групи. Один з учасників цих груп – Вальтер Бартель – буде очолювати підпільний Міжнародний табірний комітет під час повстання у таборі 11 квітня 1945 року.
             Після початку нацистської агресії в Європі до Бухенвальду почали привозити партії в’язнів з інших країн Європи, окупованих гітлерівцями (Чехія, Словаччина, Польща, Франція та ін.). У вересні 1941 року до Бухенвальду привезли першу партію радянських військовополонених. Для них був споруджений спеціальних табір у великому таборі – шталаг ((від скор. нім. Stammlager – так у Третьому рейху називали будь-який концентраційний табір вермахту для військовополонених з рядового складу). В'язні з табору військовополонених носили свою військову уніформу з жовтим кругом на спині і буквами «SU» червоного кольору.
        Починаючи з 1942 року, до Бухенвальду почали привозити остарбайтерів – осіб, вивезених з окупованих територій на сході для праці у нацистській Німеччині. Ці остарбайтери могли скоїти «злочин» - намагатися втекти, критикувати гітлерівську владу, погано працювати та ін. За це їх ув’язнювали до концтабору. У Бухенвальді остарбайтери носили смугасту арештантський форму з червоним трикутником на лівій стороні грудей – позначкою «політичний».
             Всього в’язнями табору з 1937 по 1945 роки було близько чверті мільйона осіб, з них 56 тисяч осіб загинуло. Серед них близько 25 тисяч було громадянами Радянського Союзу, до складу якого входила Українська РСР. Смертність серед цієї категорії в’язнів була набагато вищої, серед невільників із Західної Європи. З 25 тис. громадян Радянського Союзу вціліло тільки 5 тис. осіб. 
            Проте в’язні Бухенвальду не зламалися під тиском нацистського тоталітарного режиму, не скорилися духом. Влітку 1943 року з ініціативи німецьких невільників підпільні національні групи Бухенвальду об’єдналися та створили Інтернаціональний табірний комітет (ІЛК), який очолив В. Бартель. До нього увійшли Гаррі Кун, Ернст Буссе (Німеччина), Светослав Іннеман (Чехословаччина), Ян Хакен (Голландія), Марсель Поль (Франція), Микола Симаков (СРСР). Незабаром до ІЛК увійшли групи бельгійців, іспанців, сербів. Для поліпшення зв'язків комітет був поділений на два сектори: романський (Франція, Бельгія, Іспанія та Італія) та слов'яно-німецький (Німеччина, Чехословаччина, Польща, СРСР, Югославія, Австрія, Люксембург, Угорщина, Голландія). З підпільними групами із Англії, Болгарії, Румунії, Данії, Норвегії та Швейцарії було встановлено особисті зв’язки.
             Завданнями ІЛК було поліпшення умов життя ув'язнених; поширення інформації про події на фронтах Другої світової війни, поразки вермахту; саботаж військових підприємств, об'єднання в'язнів для боротьби з нацистами. Головною метою стала підготовка повстання, щоб звільнити ув'язнених у сприятливий момент, врятувати людей на випадок, якщо  нацисти приймуть рішення знищити табір. Для підготовки повстання була заснована Міжнародна військова організація, яка об'єднала 11 національних військових організацій. З найбільш досвідчених і хоробрих учасників підпільних організацій було сформовано бойові групи. Групи об'єднувалися у роти, батальйони, бригади. Також створювалися санітарні дружини, роти для використання ворожого автотранспорту після захоплення табору.  В’язні запасали зброю. Ще влітку 1944 року в’язень Гельмут Тійєманн здобув перші 12 карабінів, ручний кулемет. Потім виготовили кілька десятків стилетів. Було організовано виготовлення ручних гранат.
            Поштовхом до початку повстання став наказ комендатури табору від 4 квітня 1945 року зібратися всім в’язням – євреям за національністю євреям на аппельплаці (плац для переклички). Можна було припустити, що нацисти готують масове знищення євреїв. Тому наказ не виконали. Комендант Бухенвальду наказав до 5 квітня підготувати списки всіх єврейських в'язнів по бараках. Проте старші бараків не виконали й цей наказ. Тоді есесівці почали самі розшукувати євреїв. Частині з них вдалося сховатися. Але до ночі нацисти схопили 3-4 тис. в’язнів. З них відправили на транспорт близько 1,5 тис. осіб. Водночас нацисти підготували список із 46 табірних в’язнів – старших бараків, яких вирішили ліквідувати за невиконання наказів. ІЛК вирішив  не видавати їх та чинити опір, якщо есесівці спробують схопити хоча б одного силою.
         З цього моменту почалося відкрите протистояння в’язнів Бухенвальду та нацистського табірного керівництва. Вранці 6 квітня 1945 року комендант наказав з'явитися до воріт старшим бараків. Старші бараків заявили, що названі у списку зникли (насправді їх сховали).  Есесівці з собаками «прочесали» табір, але не нікого не знайшли. Водночас нацисти продовжували евакуацію табору, з 5 по 10 квітня 1945 року вони насильно вивезли близько 28 тис. в'язнів.
8 квітня 1945 року Табірний комітет за допомогою підпільного радіопередавача направив американським військам послання: «Союзним військам. Армії генерала Паттона. Тут концентраційний табір Бухенвальд. «SOS». Ми просимо про допомогу - есесівці хочуть нас знищити».
Спочатку початок повстання був запланований на ніч з 8 на 9 квітня. Однак потім його перенесли через перебування польових військ вермахту та СС поруч з Бухенвальдом.
          10 квітня керівництва табору евакуювало радянських військовополонених. Під евакуацію потрапили майже всі члени польської військової організації. Проте супроводжувати їх поїхала значна частина табірної охорони. В’язні, які залишилися у таборі, вирішили скористатися моментом та повстати.
11 квітня 1945 року біля табору побачили американський танковий дозор. Тоді учасники бойових груп взяли у руки зброю. О 12.10 есесівці почули по радіо наказ ІЛК  залишити табір. Однак есесівці ще зберігали контроль над 23 сторожовими вишками. Поширювалися чутки, що вони отримали наказ про знищення Бухенвальду. Раптом пролунала сирена - це був сигнал до повстання. За сигналом озброєні в'язні почали стрілянину по вишкам. Есесівці почали тікати. Повстанцям вдалося спочатку зайняти казарму № 14, де зберігалися зброя та боєприпаси, потім – захопити склади, приміщення комендатури, зайняти кругову оборону. До 15 год. 11 квітня 1945 року Бухенвальд був взятий під контроль колишніми в’язнями. На той час їх залишалося 21 тис. осіб.
      13 квітня 1945 року невільники Бухенвальду опинилися у повній безпеці. До табору ввійшли американські війська.

Пропонуємо переглянути  документальні відеоматеріали, підготовлені студією "Vivat Lex" Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого до Міжнародного дня визволення в'язнів фашистських концтаборів

Нацистські табори на території України

За даними М. Коваля, на території України було створено понад 180 таборів військовополонених. Передача військовополонених апаратом ОКХ представникам апарату ОКВ здійснювалася у пересильних (етапних) таборах, так званих кулагах, звідки полонених направляли до постійно діючих таборів для рядового й сержантського складу – «шталагів», для офіцерів – «офлагів».

Найсумнозвіснішими серед таборів були:

1. Дарницькі табори біля Києва (№ 384, 339), де загинуло біля 68 тис. осіб.

У жовтні 1941 ррку на території колишнього військового складу був створений табір, що займав територію півтора кілометра довжиною й один кілометр завширшки. Територія табору являла собою голу піщану місцевість. Вона була розділена на зони 5-6-ма рядами колючого дроту з вишками для вартових через 100-120 м і обладнана прожекторами. Між рядами дроту вночі ходили патрулі зі сторожовими собаками. Через Дарницький табір пройшли полонені солдати та офіцери Південно-Західного фронту, які потрапили у «київський котел». Умови їх утримання були жахливими. У будівлях складу були встановлені дерев’яні нари у 4-5 ярусів. Але багато полонених лежали на цементній підлозі або залишилися на відкритому повітрі.

У 1943 році співробітниками Надзвичайної державної комісії з розслідування злочинів німецько-фашистських окупантів у Київській області було знайдено чотири ями 12 х 6 м, одна яма 6 х 6 м. На глибині 0,5 м вони виявилися заповненими трупами людей. Під час патолого-медичної експертизи у шлунках похованих не виявили жодних ознак їжі, тобто всі вони померли голодною смертю.

На місці колишнього авторемонтного заводу був розташований ще один Дарницький табір. У цьому таборі існувала так звана «лікарня» для хворих і поранених військовополонених. За територією табору було знайдено кілька могил в 5 рядів, ями розміром 6 х 3 м. Вони були заповнені трупами радянських військовополонених.

2. Богунський табір поблизу Житомира.

У таборі біля с. Богунія влітку 1941 року було зібрано до 100 тис. червоноармійців. Лише незначна частина з них розміщувалася у кам’яних будівлях. Більшість військовополонених залишалася на повітрі, де неможливо було сховатися від спеки, вітру, дощу, снігу. До того ж людям було так тісно, що вони не могли лежати, сидіти. Усього на Житомирщині було закатовано понад 80 тис. радянських військовополонених.

3. «Хорольська яма» у Полтавській області.

Наприкінці вересня 1941 року на територію цегельного заводу біля м.Полтави почали зганяти бійців і командирів Червоної армії, які потрапили у полон. Цей табір мав свої відділення на території елеватора, у будинку райвиконкому, середній школі № 2. Військовополонених на території цегельного заводу тримали у величезній ямі-кар’єрі, звідси й пішла назва «Хорольська яма». Щоб якось захиститися від холоду, дощів, снігу, люди рили у стінах кар’єра невеликі печери. Загалом у ямі перебувало близько 60 тис. військовослужбовців. Тільки з 22 вересня 1941 р. по 1 травня 1942 р. у «Хорольській ямі» померло 37 650 військовополонених.

Залишився опис «Хорольської ями», який зробив Є. Кобитєв, колишній військовополонений: «…Перед очима відкривається величезна яма-кар’єр. Вируючими потоками сірої лави колишуться, перекочуються у ній величезні, тисячні, крикливі, гомінкі юрби людей. Яма ця утворилася за довгі роки роботи цегляного заводу, відсіля брали глину… У ярочках і печерах, з піщаних схилів, осипів – усюди… сидять і лежать люди. По краям кар’єра тягнеться подвійний ряд дротяних загороджень, над якими височіють кулеметні вишки».

4. Пересильні табори радянських військовополонених на території Сталінської (нині Донецькій) області.

За свідченнями коменданта 6-ої німецької армії К. Буркхардта в її тилу було створено 6 таборів для військовополонених. З них чотири пересильних табори знаходились у м. Сталіно (Донецьк), один – у Макіївці, один – на території цементного заводу, на 50-60 км на південний схід від Сталіно. У цих таборах перебувало біля 100 тис. військовополонених. К. Буркхардт розповів Нюрнберзькому трибуналу: «Я відвідав один з таборів військовополонених у Сталіно… Біля заводу (металургійний завод), оглядаючи територію табору, я звернув увагу на великі ями, засипані землею. Комендант табору пояснив, що це масові могили, де поховано до 300 чоловік військовополонених, які загинули від виснаження». Місцеві жителі розповідали, що у пересильному таборі, що існував у м. Сталіно на території ДК металургійного заводу, взимку 1941-1942 рр. вмирало до 200 чоловік за добу. За їхніми спогадами, «небіжчиків, роздягнутих догола, спихали у спільну могилу, вириту тут же, на території табору».